VI Міжнародний мовно-літературний конкурс
імені Тараса Шевченка

22 жовтня 2015 року викладачі кафедри української та іноземних мов провели І та ІІ етапи VI Міжнародного мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка. Цьогоріч більше півсотні студентів ТНТУ виявили бажання позмагатися за першість. Тішить те, що інтерес до вивчення рідної мови, пізнання глибин слова зростає, а це означає, що серед молоді все більше і більше національно свідомих особистостей, які готові утверджувати державний статус української мови, піднімати її престиж серед однолітків. Про це свідчать й обрані теми творчих завдань. Конкурсанти переважно ділилися роздумами, які їм навіяли слова Ліни Костенко: «Ніякої влади в нас немає. І не буде — доки не буде Української національної держави…». Журі, читаючи нариси, вкотре впевнилося, що серця нашої молоді б’ються в унісон із проблемами сьогодення.

Пропонуємо найцікавіші, на нашу думку, фрагменти творів переможців.

***

«Хіба можна не погодитись із твердженням, що доки не буде Української національної держави — ми не матимемо ніякої влади?

Україна пройшла тривалий та складний шлях до здобуття незалежності. Століттями наш народ страждав від тиранії інших держав, аж поки не настав світанок української нації. На жаль, підтвердження нашого права на самостійність не позбавило нас від проблем та неспокою. Але допоки є люди, які готові боротися за свою державу та відстоювати права нашого народу, віра у світле майбутнє не загине.

Гортаючи сторінки нашої славної історії, можна навести чимало прикладів непохитності українського народу. Славетні козаки десятиліттями боронили наш край від загарбників та відстоювали права нашої держави. Українці ніколи не забудуть імена Б. Хмельницького, Я. Сомка, І. Мазепи… Проливаючи свою кров, вони жертвували усім заради того, щоб у нас було право на майбутнє. Як можна не захоплюватись хоробрістю наших захисників?

Чимало прикладів можна знайти і на сторінках української літератури. Кобзар Тарас Шевченко, дочка Прометея Леся Українка, Великий Каменяр Іван Франко… Вони з усіх сил підтримували прагнення народу до щасливого життя та бажали кращої влади для українців. Слова Ліни Костенко особливо точно підкреслюють цю думку […].

Отож, любімо нашу державу! Прославляймо її культуру, пам’ятаймо про цінності та подвиги наших предків. Нехай кожен докладе максимум зусиль для того, щоб ми жили у щасливій країні, у якій пануватиме мир та благополуччя».

(Гладій Максим, СП-21, І місце)

***

Наше українське суспільство складається із людей, таких як ми. Сильна держава — сильне суспільство, сильне суспільство — висока мораль, висока мораль — міцні сім’ї і добробут по всій Україні, міцні сім’ї — сильні духом люди, сильні духом люди — патріоти. Щоб стати патріотом немає потреби перемагати всіх і досягнути успіхів. Найперше необхідно перемогти себе самого, бо робота над собою — найважча. […]. Патріот повинен любити Батьківщину, вивчати її історію та традиції. Шевченко писав:

«... Учітесь, читайте, і чужому научайтесь,
і свого не цуpайтесь ...»

Нам потрібно брати приклад з цієї Великої людини, вдосконалювати себе і своє оточення, а разом із тим всю Україну.

(Гундяк Іларіон, МЗ-21, ІІ місце)

***

[…] допоки ми будемо під владою когось іншого чи повністю не сформуємо свою власну державу, український народ не зможе мати реальної влади. […]. Ми довгі віки перебували під контролем різних держав і це призвело до того, що наша нація була безправною. […]. Отже, маємо завжди плекати українську державність для того, щоб бути господарем на своїй землі. Адже, як казав Степан Бандера: «Коли народ між хлібом та свободою вибирає перше, він не матиме ні одного, ні другого. Коли ж буде обрана свобода, то люди матимуть і свободу, і хліб, вирощений на своїй землі». І пам’ятаймо, що лише разом ми зможемо сформувати справжню Українську Національну державу, отримавши можливість самому приносити благо на свою рідне землю.

(Миколюк Юрій, СП-21, ІІІ місце)

Журі також визначило найкращу творчу роботу. Її текст ми подаємо повністю.

***

Кохати — нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати — це щомиті дивуватись,
Це — задихатись з подиву — любові.
Іван Драч

Я обрав саме цю тему, тому що закоханий у дивовижну дівчину. Як і у рядках Івана Драча, я переживаю нові відкриття, емоції, переживання. Але чи насправді кохання таке прекрасне і невинне, яким його описують романтики, художні фільми та корпорації? Перш за все, я би хотів розповісти про власне бачення. Кохання підкрадається до нас поступово, воно довгий час не виказує себе, але ми вже приречені. І у найвдаліший момент воно цілить прямісінько у серце, неначе злоякісна пухлина. Вона проростає з маленької родимої плями, розповсюджуючи токсини по усьому організму. Ця хвороба просто знищує нас зсередини. І ми знаємо, якщо вилучимо цю пухлину з нашого тіла, то помремо разом із нею. І хоча це звучить страшно, я почуваюся невимовно щасливим.

У літературі також є багато таких химерних трактувань кохання. Візьмемо, наприклад, великого американського письменника, який перевернув поняття любові з ніг на голову, розтоптав, понівечив, а потім показав усю красу. Я говорю про Чарльза Буковскі. У своїх мемуарах він описував своє життя, наповнене коханням таким, яким воно є насправді. Брудний реалізм жорстокий, але зате показує все без призм романтики та наївності. Його альтер-его, Генрі Чінаскі, викликає одночасно як відразу, так і приязнь. Так, він безробітний письменник, що провів усе своє життя з алкоголем, але ці жорстокість та моральна загартованість викривають все у правдивій наготі.

Любов буває різною, вона не має обмежень. Кожного разу, коли бачу свою кохану, мене переповнюють радість, спокій та відчуття захищеності від усіх напастей у світі. Звісно, у нас інколи трапляються сварки, незручні моменти, непорозуміння. Так, у кожного з нас є вади, проблеми, принципи. У всіх це є, але ми не приховуємо цього за вуаллю фальші та рожевих лінз.

То чому ж я щасливий у любові, якщо мій перший абзац описує кохання смертельною хворобою? Все доволі просто: людська природа тягнеться до самознищення, а цей вид є одночасно і найприємнішим, і найболючішим. Я із задоволенням проживу з цією пухлиною не один десяток років. Я навіть готовий прожити з нею доти, доки вона мене не вб’є. Чому? Тому що вона вже остаточно мене захопила. Я невиліковний. Або, як би сказав Дідух, — приречений. Приречений кохати.

(Дідуник Олег, КТ-21)

Отож, із перемогою вітаємо:

Бажаємо переможцям нових мовознавчих вершин і нестримного бажання їх долати!